Реферат
на тему:
“Основи права”План
Поняття і ознаки права. Сутність права.
Принципи та функції права.
Цінність права
1. Поняття і ознаки права. Сутність права
Право — система норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або
визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально
закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до
суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення
країни, забезпечуються всіма заходами легального державного впливу аж до
примусу.
Якими є специфічні ознаки права?
1. Вираження міри свободи, рівності та справедливості означає, що право
з достатньою повнотою втілює основні права та свободи людини, визнані у
світовому співтоваристві. Право є мірою свободи та рівності людей,
установленою державою таким чином, щоб свобода одного не обмежувала
свободи іншого. І цією мірою є справедливість. Повної свободи досягти не
можна, проте можна бути вільним у тій мірі, у якій вільні інші. У праві
свобода трансформується в суб’єктивні права, яким відповідають
обов’язки, що їх обмежують. Своїм загальним масштабом і рівною мірою
право вимірює, «відміряє» і оформляє саме свободу в людських
взаємовідносинах, свободу індивіда. Свобода невіддільна від
справедливості і становить її підставу. Свобода завжди є обмеженою
конкретними рамками (мірою), які не допускають антигромадських актів
«користування свободою». Нерівність у свободі.
Але не завжди, не за усіх історичних часів була рівність у свободі,
єдина для усіх міра свободи. Приміром, кріпосне право закріплювало
становище несвободи селянина. Віднімаючи свободу в селянина, воно
віддавало свободу пану. Міра свободи кріпака і пана — різна. По суті,
кріпосне право — це вираження через закон свободи поміщика. Всяке право
містить у собі елемент свободи, міру свободи, дарма що ця свобода й може
бути, односторонньою, має характер привілею однієї особи на шкоду іншій.
У такому разі через право як систему норм, виданих державою, виражається
воля панівного класу, свавілля панів і несвобода селян. Селяни віднесені
не до суб’єктів, а до об’єктів права. До них не є застосовним принцип
правової рівності. Таке право не може бути справедливим, тому що не
виражає міру свободи, рівну для усіх. Справедливість — це баланс
інтересів: влади і громадянина, виробника і споживача, продавця і
покупця, роботодавця і робітника тощо. Справедлива міра свободи
характеризує зміст права, а загальнообов’язковість права, що
засновується на легітимному примусі, є його формальною властивістю, яка
має істотний характер.
Найвище суспільне призначення права — забезпечувати у нормативному
порядку свободу в суспільстві, підтверджувати справедливість, виключити
сваволю і свавілля з життя суспільства. Неспроста ще римські юристи
писали: jus est ars boni et aequi — право є мистецтво добра та
справедливості. Із загальносоціальної точки зору право — це міра свободи
і справедливості. з формальної точки зору право — це міра свободи та
справедливості, яка фактично захищена в цьому суспільстві.
2. Нормативність виявляє сенс і призначення права. Нормативністю права
до суспільного життя вносяться істотні елементи єдності, рівності,
принципової однаковості — право виступає як загальний масштаб, міра
(регулятор) поведінки людей. За допомогою норм права регулює різні
суспільні відносини, слугує знаряддям втілення в життя політики держави,
засобом організації її різнобічної управлінської та іншої діяльності. У
нормативності є одна істотна риса: право виражається в нормативних
узагальненнях (загальні дозволяння, загальні заборони, загальні
зобов’язування), які встановлюють межі досягнутої свободи, межі між
свободою і несвободою на певному ступені суспільного професу.
3. Формальна визначеність права означає чіткість, однозначність,
стислість формальних правових приписів, виражених у законах, указах,
постановах тощо. Досягається це за допомогою правових понять, їх
визначень, правил юридичної техніки. Саме тому суб’єкти права чітко
знають межі правомірної і неправомірної поведінки, свої права, свободи,
обов’язки, обсяг і вид відповідальності за вчинене правопорушення.
Вираження норм у законах, інших нормативних актах, встановлення
формальної рівності — це основна ознака формальної визначеності права.
4. Системність права полягає в тому, що право — це не просто сукупність
принципів і норм, а їх система, де всі елементи пов’язані та узгоджені.
Системність вноситься до права законодавством. Лише системне,
несуперечне право, яке виражає свою сутність через принципи, здатне
виконати завдання, що постають перед ним. Сьогодні в Україні
найважливіше і найнагальні-ше завдання — відновити і зміцнити
системність права, оскільки неузгодженість нормативно-правових актів
розірвала системоутворюючі зв’язки між юридичними нормами.
5. Вольовий характер права, вираження в ньому суспільних, групових і
індивідуальних інтересів означає, що в праві проявляється та втілюється
воля, змістом якої є інтерес. Право акумулює суспільну, групову та
індивідуальну волю громадян у їх гармонічному поєднанні, злагоді та
компромісах. Воля пронизує діяльність людини, її цілеспрямовану
поведінку в усіх, у тому числі й у правовій, сферах життя. Розуміння
волі в праві виключає зведення права до знаряддя насильства держави,
засобу придушення нею індивідуальної волі. Створюється ілюзія, що право
виходить від держави. Насправді в ідеалі держава в особі своїх
законодавчих органів «підносить до закону» суспільні, групові та
індивідуальні інтереси, які відповідають принципам справедливості,
свободи, демократії, рівності, гуманізму.
6. Загальнообов’язковість права виражається в тому, що встановлені
правила поведінки є загальними та обов’язковими для всієї країни.
Загальнообов’язковість, загальність праву надає те, що в ньому
виражаються узгоджені інтереси учасників регульованих відносин, що воно
має нормативний характер.
7. Державна забезпеченість, гарантованість права, аж до примусу,
свідчить про те, що державна влада, держава в цілому підтримує загальні
правила, які визнаються державою правовими. Далеко не всі норми права
додержуються та виконуються добровільно, в силу внутрішнього
переконання. Значна частина населення підкоряється вимогам правових лише
тому, що за правом постає держава. Державна охорона правових норм
містить у собі державний легальний примус, різні організаційні,
організаційно-технічні, виховні та превентивні (попереджувальні) заходи
державних органів з дотримання та виконання громадянами юридичних норм.
До порушників вимог норм права компетентні державні органи можуть
застосовувати заходи юридичної відповідальності приписів—
дисциплінарної, адміністративної, кримінальної. Тим самим держава
забезпечує загальнообов’язковість норм права.
Сутність права
Сутність — це внутрішній зміст предмета, який виражається в єдності всіх
його багатоманітних властивостей і відносин, це є сенсом, суттю явища,
позаяк зміст — певна сторона цілого, сукупність частин (елементів)
предмета. Зміст у найзагальнішому вигляді є розвинута в конкретну
цілісність сутність об’єкта.
Сутність права — внутрішній зміст права як регулятора суспільних
відносин, який виражається в єдності загальносоціальних і вузькокласових
(групових) інтересів через формальне (державне) закріплення міри
свободи, рівності та справедливості.
Під сутністю права в радянській літературі зазвичай розумілася піднята
до закону воля панівного класу, зміст якої визначався матеріальними
умовами життя цього класу. В усіх визначеннях права підкреслювався його
класово-вольовий характер, причому він мав принципове методологічне
значення для розуміння сутності експлуататорського права як вираження
інтересів і волі всього панівного класу, а для соціалістичного права—як
вираження інтересів і волі трудящих на чолі з робітничим класом. При
цьому класові трактування держави і права тісно змикалися.
Було б неслушним відривати один від одного класовий та соціальний
аспекти сутності права. І той і інший аспекти складають єдину, хоча й
внутрішньо суперечливу сутність права як регулятора суспільних відносин
через державне закріплення міри свободи, рівності та справедливості.
Поняттям права охоплюються два аспекти, які виражають його сутність:
— цілісно-нормативний;
— регулятивний.
Якщо з цілісно-нормативної точки зору право є мірою свободи, рівності та
справедливості (правомірним порядком), то з регулятивної точки зору —
спрямовано на впорядкування суспільних відносин (динамічний,
регулятивний аспект). На різних етапах розвитку суспільства перший
аспект може домінувати, впливати на загальну спрямованість правового
регулювання, або відступати на другий план. Тоді він стає нібито
приглушеним, виявляється у трансформованому, стертому вигляді. Так, при
феодалізмі міра свободи, рівності та справедливості була однією для
поміщика, іншою — для кріпака (несвобода, відсутність рівності —
формальної і фактичної, тобто несправедливість).
Сутність права менше піддається змінам, ніж його зміст і форма: зміни,
що відбуваються у житті суспільства, спричиняють собою насамперед зміни
в змісті права. Проте не можна відкидати зміну сутності права, визнавати
для неї лише якості статичності та незмінності на відміну від змісту та
форми. Діалектичний розвиток сутності права виражається, насамперед, у
зміні співвідношення між класовими завданнями та загальними справами,
розв’язуваними правом; між правом як мірою свободи (є показником якості
правопорядку) і правом як регулятором суспільних відносин (є
інструментом підтримування правопорядку). Етимологія слів «розвиток» і
«зміна» дозволяє розглядати їх у тісному зв’язку.
У будь-якому суспільстві, яким би воно не було (класово-антагоністичним,
соціальне неоднорідним, але демократичним), сутність права залишається
незмінною в тому, що право було, є і буде владним нормативним
регулятором суспільних відносин, поведінки людей.
До категорії сутності мають належати такі якісні риси, без яких взагалі
немає того предмета, про сутність якого йдеться. До сутнісних якостей
права слід віднести його нормативність, представницько-зобов’язуючий
характер правових норм, їх зв’язок із державою (названі вище ознаки
права).
Сутність права щонайкраще розкривається через його принципи, які
розвивалися, збагачувалися протягом століть.
2. Принципи права
Принципи права — об’єктивно властиві праву відправні начала, незаперечні
вимоги (позитивні зобов’язання), які ставляться до учасників суспільних
відносин із метою гармонічного поєднання індивідуальних, групових і
громадських інтересів. Іншими словами, це є своєрідна система координат,
у рамках якої розвивається право, і одночасно вектор, який визначає
напрямок його розвитку.
Принципи є підставою права, містяться у його змісті, виступають як
орієнтири у формуванні права, відбивають сутність права та основні
зв’язки, які реально існують у правовій системі. У принципах зосереджено
світовий досвід розвитку права, досвід цивілізації. Тому принципи права
можна назвати стрижнем правової матерії.
Принципи права слід відрізняти від норм-принципів, тобто принципів, які
прямо закріплені у нормах права та являють собою внутрішній зміст цих
норм.
Відмінність принципів права від норм права:
Принципи права Норми права
1. Розчиняються в безлічі норм, пронизують усю правову матерію,
виводяться із її 1. З’являються як загальнообов’язкові
формально-визначені правила поведінки, пронизані принципами права
2. Є стрижнем усієї системи права, додають праву логічності,
послідовності, збалансованості 2. Є частинками системи права, яка
набуває логічності та збалансованості завдяки принципам права
3. Мають вищий рівень абстрагованості від регульованих відносин,
звільнені від конкретики та подробиць 3. Являють собою модель (зразок,
мірило, еталон) регульованих суспільних відносин, фіксують типові
конкретні соціальні процеси, поведінку людини
4. Виступають як загальне мірило поведінки, не вказуючи права та
обов’язки 4. Виступають як загальне мірило поведінки, вказуючи права та
обов’язки
5. Є позитивним зобов’язанням і як таке набувають якостей особливого
рівня права, що постає над рівнем норм, визначають їх ціннісну
орієнтацію (спрямованість) 5. Перебувають під принципами, під їх
ціннісною орієнтацією при володінні конкретною функціональною
спрямованістю (регулятивною та охоронною)
6. Не мають способів регулювання, їх провідним елементом є повинність
(те, що повинно бути), яка безпосередньо відображає існуючу в
конкретному суспільстві систему цінностей та обґрунтовується нею 6.
Притаманна їм повинність відображує існуючу в суспільстві систему
цінностей не безпосередньо, а опосередковано через способи регулювання:
дозволяння, обов ‘язки та заборони
7. Виступають відправним началом при вирішенні конкретних юридичних
справ, особливо при застосуванні аналогії закону у разі наявності
прогалин у законодавстві. 7. Виступають юридичною основою при вирішенні
конкретних справ разом із принципами, у разі їх (норм) відсутності чи
неповноти можуть бути заповнені лише принципами права.
Усі принципи права можна поділити на:
загальносощальні спеціально-соціальні (юридичні)
Загальносоціальні принципи права: економічні; соціальні; політичні;
ідеологічні, морально-духовні та ін.
Спеціально-соціальні (юридичні) принципи права:
• Загальні — своєрідна система координат, у рамках якої розвивається
національна правова система, і одночасно вектор, що визначає напрямок
розвитку цієї правової системи. Належать до всіх галузей права.
Галузеві — своєрідна система координат, у рамках якої розвивається певна
галузь права, і одночасно вектор, що визначає напрямок розвитку цієї
галузі.Властиві конкретній галузі права (наприклад, принцип рівності
сторін у майнових відносинах — у цивільному праві; рівності держав,
поважання державного суверенітету, невтручання у внутрішні справи
держави та ін. — у міжнародному публічному праві).
• Міжгалузеві — своєрідна система координат, у рамках якої розвиваються
кілька відповідних галузей права, і одночасно вектор, що визначає
напрямок розвитку цих галузей. Властиві кільком спорідненим галузям
права (наприклад, принципи гласності та змагальності сторін судового
розгляду — в кримінально-процесуальному та цивільному процесуальному
праві; принципи недоторканності власності, свободи економічної
діяльності, свободи укладати договір, необхідності конкуренції та
заборони монополізації — у підприємницькому та банківському праві).
Принципи права мають історичний характер. Вони є плодом багатовікового
розвитку людства, результатом осмислення закономірностей розвитку
суспільства в цілому, втілення їхніх демократичної та гуманістичної
традицій.
Призначення принципів права:
— здійснювати узагальнене закріплення засад суспільного ладу;
— забезпечувати однотипне формулювання норм права;
— забезпечувати їх вплив на суспільні відносини шляхом правового
регулювання та інших видів правового впливу.
Незважаючи на багатоманітність типів (сімей) правових систем світу
(романс-германська, англо-американська, змішана, релігійно-традиційна)
та різний їх підхід до проблеми принципів права (в одних склалося
поняття «загальних принципів права», у інших — ні), усі вони в
демократичних суспільствах спираються на загальну основу принципів
права. Принципи права згодом набули універсального значення, оформилися
в галузі основних прав людини, одержали закріплення на міжнародному
рівні. Так, у Договорі про створення Європейського Економічного
Співтовариства (ЄЕС) загальні принципи, характерні для права держав —
членів Співтовариства, розглядаються як складова частина права ЄЕС, а їх
порушення — як підстава для скасування в судовому порядку актів
Співтовариства. Сьогодні принципи права є актуальними насамперед у
зв’язку із завданням забезпечення прав людини.
Дати вичерпний перелік загальних принципів права важко, тому що вони не
мають достатньої чіткості та стабільності змісту. Одне є безсумнівним —
в них втілюються загальнолюдські цінності.
Загальні принципи права:
1. Принцип свободи означає, що право виступає як міра свободи —
політичної, економічної, ідеологічної. Принцип свободи реалізується
через надання свободи вибору суспільного ладу та форми правління,
забезпечення захисту прав людини та задоволення основних потреб її
життя, формування органів державної влади шляхом народного
волевиявлення, створення умов для утвердження в суспільстві норм
гуманістичної моралі, користування різними соціальними послугами держави
та приватних осіб та ін.
2. Принцип справедливості означає, що право виступає як міра
справедливості, як морально-правова домірність вкладеного та отриманого
в усіх сферах життєдіяльності людини та їхнього правового забезпечення.
Принцип справедливості містить у собі вимогу відповідності між
практичною роллю різних індивідів у житті суспільства та їхнім
соціальним становищем, між їхніми правами та обов’язками, злочином і
покаранням, заслугами людей та їхнім суспільним визнанням. Принцип
справедливості є важливим при вирішенні конкретних юридичних справ
(приміром, при визначенні міри кримінального покарання). Він
конкретизується у принципі рівності.
3. Принцип рівності означає рівність усіх перед законом, рівність прав
та обов’язків, незалежно від національної, релігійної та іншої
належності, службового та іншого становища, рівну відповідальність перед
законом, рівний захист у суді.
Важливими складовими елементами принципу рівності є:
— єдність (взаємозв’язок) прав і обов’язків, тому що говорити про
реальність будь-якого права можна лише за наявності відповідного йому
юридичного обов’язку (приміром, право громадянина на судовий захист
реалізується через обов’язок судів здійснювати такий захист);
— взаємна відповідальність держави та особи, тому що вони пов’язані
взаємними правами та обов’язками.
4. Принцип гуманізму, тобто людинолюбства, розкриває одну з
найважливіших ціннісних характеристик права, домінування у формуванні та
функціонуванні правової системи природних невідчужуваних прав людини. Це
— право на життя, здоров’я, особисту свободу та безпеку, право на
охорону своєї честі та репутації, недоторканність особи та ін.;
створення всіх умов, необхідних для нормального існування та розвитку
особи.
5. Принцип демократизму знаходить свій прояв у тому, що право та
законодавство виражають волю народу, волю всіх і кожного, формуються
через форми народовладдя: безпосередню та представницьку демократію.
6. Принцип законності виражається у вимогах:
а) якості нормативно-правових актів, несуперечності їх один одному (між
ними має бути ієрархічна субординація залежно від юридичної сили);
б) суворого додержання та виконання юридичних норм, правових приписів
усіма суб’єктами — громадянами, їх громадськими та некомерційними
організаціями, посадовими особами, державними органами. Передбачає також
недопустимість зловживання суб’єктивним правом;
в) невідворотної відповідальності за вину громадян і посадових осіб.
Серед основних принципів права деякі вчені називають правові презумпції
та аксіоми.
Принципи права слугують загальними орієнтирами у право-творчості та
правозастосуванні.
Функції права
Функції права — основні напрямки правового впливу на суспільні відносини
з метою їхнього упорядкування.
Термін «функціонування права» означає дію права в житті суспільства,
втілення його функцій в суспільних відносинах.
Функції права можна класифікувати у такий спосіб:
Загальносоціальні Спеціально-соціальні (юридичні)
Загальносоціальні
інформаційна орієнта цінна виховна
— інформування громадян, тобто доведення до відома адресата, про
напрямки регулювання суспільних відносин, про їхні права, обов’язки та
відповідальність — орієнтування громадян на позитивніправові настанови,
які пропонують оцінку права та готовність діяти відповідно до його норм
— загальноправовий вплив на духовну сферу, виховання поважання права
(правова інформація) (правомірна поведінка) (правове навчання)
Спеціально-соціальні (юридичні)
Регулятивна Охоронна
— функція упорядкування суспільних відносин, визначення лінії поведінки
людей, наділення їх певними правами та обов’язками — функція
встановлення та гарантування державою заходів юридичного захисту та
юридичної відповідальності, порядку їх покладання та виконання, яка має
на меті витиснення шкідливих для суспільства відносин та охорону
позитивних
Регулятивна функція права може бути поділена на статичну та динамічну:
Регулятивна статична Регулятивна динамічна
— функція упорядкування суспільних відносин шляхом закріплення основних
прав і свобод особи, компетенції державних органів і посадових осіб
(наприклад, фіксування правомочностей власника щодо володіння,
користування та розпорядження) — функція забезпечення активної поведінки
суб’єктів права (наприклад, покладання обов’язку сплачувати податки,
відбувати військову повинність)
Здійснюється за допомогою дозвільних (таких, що надають правомочності)
та заборонних норм, які спричиняють правовідносини пасивного типу
Здійснюється за допомогою зобов’язуючих норм, які спричиняють
правовідносини активного типу
Охоронна функція виражається у такому:
1) визначення заборон на вчинення протиправних діянь;
2) встановлення юридичних санкцій за вчинення таких діянь;
3) безпосереднє застосування юридичних санкцій до особи, яка вчинила
правопорушення.
Охоронний вплив права здійснюється за допомогою спеціальних охоронних
норм, а також регулятивних норм, спрямованих на охорону суб’єктивних
прав
3. Цінність права
Під цінністю права розуміється його спроможність служити метою і засобом
задоволення науково обгрунтованих, соціальне справедливих
загальнолюдських потреб та інтересів громадян та їх об’єднань. Цінності
в праві слід сприймати як шкалу виміру самого права. Цінність у праві —
це те сутнісне, що дозволяє праву залишатися самим собою.
Визначення юридичних цінностей — предмет юридичної аксіології
Можна виділити основні прояви цінності права.
1. Соціальна цінність права полягає у тому, що воно, втілюючи загальну,
групову та індивідуальну волю (інтерес) учасників суспільних відносин,
сприяє розвитку тих відносин, у яких зацікавлені як окремі індивіди, так
і суспільство в цілому. Воно вносить стабільність і порядок у ці
відносини. У суспільстві, в умовах цивілізації, немає такої іншої
системи соціальних норм, яка змогла б забезпечити доцільне регулювання
економічних, державно-політичних, організаційних та інших відносин,
реалізуючи при цьому демократичні, духовні та моральні цінності.
Забепечуючи простір для упорядкованої свободи і активності, право
служить чинником соціального прогресу. Його роль особливо зростає в
умовах краху тоталітарних режимів, розвитку демократії.
2. Інструментальна цінність права — один із проявів його
загаль-носоціальної цінності — полягає у тому, що право є регулятором
суспільних відносин, інструментом для вирішення різних завдань, у тому
числі для забезпечення функціонування інших соціальних інститутів
(держави, соціального керування, моралі та ін.) та інших соціальних
благ. Як інструмент право використовується різними суб’єктами
соціального життя — державою, церквою, громадськими об’єднаннями,
комерційними організаціями, громадянами. У цивілізованому суспільстві
саме право є одним із головних інструментів, здатних забезпечити
організованість і нормальну життєдіяльність, соціальний мир, злагоду,
зняття соціальної напруженості.
3. Власна цінність права як соціального явища полягає у тому, що право
виступає як міра: а) свободи та б) справедливості. У цій якості право
може надавати людині, комерційним і некомерційним організаціям простір
для свободи, активної діяльності й у той же час виключати сваволю і
свавілля, тобто служити гарантом вільного, гідного та безпечного життя.
Соціальна свобода, не пов’язана правом, поза права, може переростати у
сваволю, несправедливість для більшості людей. Право виступає силою, яка
в змозі протистояти беззаконню.
Стверджуючи принципи свободи і справедливості, право набуває глибокого
особистого значення, стає цінністю для окремої людини, конкретної групи
та суспільства в цілому, відкриває особі доступ до благ і виступає
дієвим засобом її соціальної захищеності. Як писав український мислитель
Б. Кістяківський, «право лише там, де є свобода особи». У цьому
проявляється гуманістичний характер права. Саме через свою власну
цінність право входить до арсеналу загальнолюдських цінностей, що
виробляються поколіннями людей протягом історії.
Використана література:
Теорія держави і права. Підручник. – К., 2001.
Підручник з основ правознавства. – Харків, 1999.
Юридична аксіологія спрямована на відрізнення цінності та оцінюваного
факту (явища, об’єкта, відносин і т. ін.) і визначення (з позицій і в
контексті відповідної ієрархії і системи цінностей) його ціннісного
значення і сенсу. Цінність при цьому належить до сфери цілей, значень
повинності, нормативності, формальності в її відрізненій від сфери
емпіричного, сущого, фактичного. До предмета юридичної аксіології
входить вивчення цінності права, цінносно-правового значення закону і
держави.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
