.

Економічний стан князівств Київської Русі в 11-13 століттях (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 2170
Скачать документ

Реферат на тему:

“Економічний стан князівств Київської Русі в 11-13 століттях”

Економічний стан багато в чому залежить від географічних, соціальних та
політичних мотивів. Тим цікавіше досліджувати економічний стан князівств
Київської Русі, як до могутності Русі, так і після її розпаду.

Економіка України-Русі IX – XIII ст.ст. була варіантом германського
способу виробництва. Держава Київська Русь належала до європейської
цивілізації і мала із Заходом тісні економічні, політичні, культурні
зв’язки … Як у всій тогочасній Європі, на Русі була поширена
дружинно-лицарська культура, що відігравала важливу роль у
середньовічній історії всієї Європи. Про виразну західну політичну
орієнтацію України-Русі свідчать династичні шлюби її князів. Тестем
Європи звали Ярослава Мудрого, бо вся його рідня і він сам мали шлюбні
зв’язки з монаршими родинами різних європейських країн (Швеція,
Норвегія, Франція, Німеччина, Польща, Угорщина, Візантія). Торговий шлях
“із варяг у греки” зв’язував по Дніпру Скандинавію з Візантією,
інкорпоруючи Україну-Русь в європейський ринок.

У найдавніших джерелах Київської Русі варяги вперше згадуються саме як
відчайдушні й розбишакуваті купці. У VIII—ІХ ст. від своїх поселень на
Балтійському узбережжі вони по волзькому шляху рухалися на схід аж до
Каспійського моря, де вступали в контакти з купцями мусульманського
світу. На ІХ ст., коли центр торгівлі перемістився на південь, до
Константинополя, головною торговою артерією для Києва став славнозвісний
шлях «із варягів у греки». Відтак заморська торгівля стала складати
основу економічної системи Київської Русі. Тому не випадково, що першою
формальною угодою, укладеною київськими правителями, став договір князя
Олега з Візантією (911 р.), згідно з яким руським купцям у
Константинополі створювалися надзвичайно сприятливі умови. Коли у
XII—XIII ст. у результаті пограбування Константинополя хрестоносцями та
частих нападів кочовиків на торгові шляхи по Дніпру став занепадати
обмін з Візантією, дедалі більшого значення для Києва набували
торговельні зносини із Західною Європою, що головним чином йшли через
Краків — Прагу — Регенсбург.

На противагу середньовічному Заходу, де земельна аристократія ухилялася
від торговельної діяльності, в Київській Русі торгівлею активно
займалися не лише бояри, а й сам князь. Більшу частину року перші
правителі витрачали на збір данини у близьких і далеких землях своїх
володінь, на перевезення її до Києва та на спорядження великої флотилії,
що Дніпром везла до Константинополя невільників, хутра, льон, мед, віск
та інший товар, який обмінювався на предмети розкошів. Навіть коли князі
й бояри ставали більш осілими й прибирали у власність великі земельні
володіння, значна частина продукції їхніх господарств призначалася для
чужоземних ринків. Для заняття торгівлею існували різноманітні
можливості, оскільки в руських містах сформувався численний прошарок
купців, а його найбільш впливові й заможні представники вели заморську
торгівлю й користувалися однаковими з боярами політичними та юридичними
правами. Але у величезній більшості його складали просто дрібні крамарі,
які торгували на внутрішньому ринку й часто визискувалися та
закабалялися заможнішими купцями.

За оцінками сучасних учених, ІЗ—15 % населення Русі мешкало у міських
осередках. Як засвідчують літописи, у країні налічувалося близько 240
міст і селищ. Проте цілком імовірно, що десь 150 із них фактично являли
собою укріплені поселення напівземлеробського люду. Серед майже 90
великих селищ і міст найбільшим був, поза всяким сумнівом, Київ. До
монголо-татарської навали чисельність його мешканців становила близько
35—40 тис. (Лондон досяг таких цифр лише через

100 років). Для порівняння, такі важливі центри, як Чернігів та
Переяслав, Володимир-Волинський, Львів і Галич, налічували не більше 4—5
тис. жителів кожен. Населення цих міст переважно складалося з дрібних
торговців та ремісників, оскільки великого поширення набули ремесла.
Так, у Києві було представлено від 40 до 60 різних ремесел,
найважливішими серед них були теслярство, ковальство, гончарство та
кожум’яцтво.

Деякі історики підкреслюють комерційну спрямованість економіки Київської
Русі. Інші, на противагу їм, доводять, що її основу становило
землеробство. Цієї ж думки тримаються видатні українські дослідники
Михайло Грушевський, Дмитро Багалій та Ярослав Пастернак, а також
провідні радянські фахівці з цього питання. Вони вважають, що оскільки
слов’яни традиційно були людом землеробським, то малоймовірно, що у
Київську добу вони раптом змінили спосіб життя. Додатковим

підтвердженням цієї гіпотези є часті згадки про землеробську діяльність
на Русі у літописах, аграрна орієнтованість календаря та міфології
давніх слов’ян і, що найпереконливіше,— археологічні знахідки.

Недавні розкопки виявили, що у Х ст. на Україні користувалися залізним
лемешем і що тут, як і в Західній Європі, дістала поширення відносно
прогресивна дво- і трипільна система сівозміни (за якою одна друга чи
одна третя орної землі лишалася під паром). Культивувалися переважно
пшениця, овес, жито та ячмінь. Значного поширення серед селян на Русі
набула вигодівля худоби. Це забезпечувало їхне лише м’ясом та молоком,
але й шкірою для одягу і взуття. Те ж саме можна сказати про розведення
коней, свиней, овець, гусей, курей і голубів. Використання

волів уможливлювало землеробство у ширших масштабах. Хоч селяни часто
мали власний реманент, необхідний для обробки землі, вони, як правило,
об’єднувалися в колективи, або общини (до них входили кревні родичі
кількох поколінь на чолі зі старійшиною), допомагаючи один одному.
Пізніше община виникала на основі спільності території, об’єднуючи
сусідів, не пов’язаних кревно.

Якщо економіка Русі й була насамперед сільськогосподарською, то як же
прихильники цього підходу пояснюють виникнення великих міських і
торговельних центрів? Відомий радянський учений Михайло Тихомиров,
погляди якого поділяють багато його радянських колег, стверджує, що
появу численних ремесел зумовив розвиток і все відчутніший прогрес у
сільському господарстві — відтак у районах великого зосередження ремесел
виникали міста. Він визнає, що з появою міст важливу роль в їхньому
піднесенні стала відігравати торгівля, проте не заморська, а перш за все
між містом та аграрною провінцією.

Зважаючи на переконливі аргументи прибічників як «торговельної», так і
«сільськогосподарської» інтерпретацій економічної історії Київської
Русі, сучасні історики й тут схильні йти на компроміс. Погоджуючись, що
князь, його дружина та найбагатші купці були заінтересовані передусім у
жвавій та прибутковій заморській торгівлі, яка особливо процвітала до
XII ст., вони також визнають, що у переважній своїй більшості населення
Київської Русі займалося сільським господарством.

З кінця Х по XVIII ст.ст. Україна територіальне входила до сфери
функціонування західноєвропейської монетної системи, що вказує на
переважно західний напрям її торгово-економічних зв’язків. У XI – XII
ст.ст. основною монетою України-Русі був західноєвропейський срібний
динарій, в XIII – XIV ст.ст. – празький грош- У XV – на початку XVIII
ст.ст. основу грошового обігу України становили талери та соліди
західне- та центральноєвропейського карбування. Грошовий обіг
Московської держави, від моменту зародження і до грошової реформи Петра
І, характеризувався тісним зв’язком з монетною системою Золотої Орди.
Так, у XIV – XV ст.ст. на Верхній Волзі поширилась золотоординська
(джуджицька) монета. З XIV і до початку XVIII ст.ст. Москва та інші
міста Ростово-Суздальської землі карбували власну монету за татарською
технологією та взірцями Золотої Орди. Християнство тісно з’єднало Русь
Європою в духовно-релігійному відношенні.

Розпад величезних, збитих нашвидкуруч політичних конгломератів на зразок
Київської Русі був типовим явищем доби середньовіччя. Так на Заході ще
до піднесення Києва дуже короткий час проіснувала створена Карпом
Великим імперія Каролінгів, а на Сході — від Тихого океану до Карпат —
простягалися неозорі володіння монголо-татар, що розпалися після
завоювання Києва лише за кілька поколінь. З огляду на слабкий зв’язок,
великі відстані та сильні місцеві тенденції політична роздробленість
була явищем типовим. Однак історики Київської Русі з сумом спостерігали
це видовище. Відійшли у минуле перші будівничі Київської імперії з
їхніми грандіозними проектами, широким, всеохоплюючим світобаченням.
Натомість прийшли дрібні інтриги, місцеві сварки, обмежені цілі та
вузьколобі перспективи ворогуючих між собою князьків. Чудові здобутки
культури, що виникли завдяки зосередженню талантів в одній столиці,
відійшли у минуле, з ними вже не могли рівнятися часто гідні подиву
намагання окремих ремісників і вчених, розпорошених по численних
регіональних центрах. У більшості князівств бояри поступово лишили свої
небезпечні торговельні підприємства і зайнялися прозаїчними справами
утримання власних маєтків. Із занепадом політичного, культурного та
економічного життя Київська Русь перестала існувати як цілісність.

Однією з причин відокремлення від Києва різних князівств стала перемога
принципу вотчини, формально визнаного у 1097 р. на з’їзді князів
уЛюбечі. Щоб покласти край спустошуючій ворожнечі, на цьому з’їзді князі
один за одним визнали право успадковувати землі, які вони займали у той
момент. Питання про Київ, що вважався занадто великою винагородою для
будь-якого княжого роду, лишалося нерозв’язаним.

Якщо деякі старші князі продовжували змагатися за нього, інші, особливо
молодші за рангом, втратили усякий інтерес і до такого суперництва, і до
самого міста, усвідомлюючи, що їхні шанси заволодіти ним у кращому
випадку мінімальні. Натомість вони зосередили увагу на розширенні та
збагаченні своїх вотчин, сприяючи в такий спосіб поглибленню
роздробленості та місцевих відмінностей, що стануть ознакою
пізньокиївської доби.

Регіоналізм посилювався й тим, що бояри все більше стали займатися
власними землеволодіннями; занурення у місцеві справи позбавляло їх
бажання брати участь у князівських чварах за віддалений Київ, а разом з
тим і в загальноруських діях. Руським князівствам навіть стало важко
дійти згоди про те, хто є їхнім спільним ворогом. Новгород вважав
найбільшою дяя себе загрозою тевтонських лицарів, для Полоцька нею були
литовці, для Ростова і Суздаля — волзькі булгари, для
Галицько-Волинського князівства — мадяри й поляки, а для Києва — кочові
половці. Руські князі як не воювали, то вступали у союзні відносини зі
своїми ворогами. По суті деякі князі підтримували з неруськими сусідами
тісніші зв’язки, ніж з іншими віддаленими землями Русі.

Зокрема, старовинний Новгород на півночі був утягнутий в торговельну
спілку, засновану на узбережжі Балтійського моря північнонімецькими
містами, яку згодом стали називати Ганзою. В той час як у Києві торгівля
занепадала, Новгород процвітав, дедалі виразніше орієнтуючись на
Північну Європу. Як і багато інших купецьких міст, Новгород розвинув
республіканську форму правління, в якій домінувала купецька еліта, а не
князь чи бояри. Іншим прикладом місцевого розмежування був Північний
Схід. На неозорих малозалюднених «землях за лісами», у країні, що стала
колискою великоросів, молодші члени династії Рюриковичів заснували
Ростовське, Суздальське, Володимирське та Московське князівства.
Північно-східні князі утвердилися в цих землях, що спочатку належали
фіннам, ще до появи тут основної маси східнослов’янських поселенців, і,
можливо, саме тому вони могли легко диктувати новоприбульцям свої умови.
Яскравим прикладом абсолютистських тенденцій, що посилювалися серед
північно-східних князів, було правління Андрія Боголюбського із Суздаля.
Невдоволений зростаючою опозицією з боку суздальської знаті, він переніс
свій двір до Володимира, де не було сильної аристократії, яка б стояла
йому на заваді. А в 1169 р. Андрій Боголюбський зруйнував Київ, у якому
вбачав суперника своєї нової столиці. Невгамовне прагнення абсолютної
влади успадкували нащадки Андрія Боголюбського, правителі Москви
(спочатку невелика застава, Москва вперше згадується в літописах лише у
1147 р.). Ця риса допомагає зрозуміти їхні майбутні політичні успіхи.

Галицьке та Волинське князівства на південному заході Грушевський вважав
найбезпосереднішими спадкоємцями політичної та культурної традиції
Києва. Інший видатний український історик — Томашівський — назвав
Галицько-Волинське князівство першою безперечно українською державою,
оскільки у XIII ст., в апогеї своєї могутності, ці об’єднані князівства
охоплювали 90 % населення, котре проживало в межах нинішніх кордонів
України. Князівства ці були важливими і в інших відношеннях.
Простягаючись по західних окраїнах Київської Русі, вони з самого початку
стали ареною запеклої боротьби між українцями та поляками, що тривала,
не вщухаючи, аж до середини XX ст. Князівства ці були також важливим
культурним рубежем. Вони виступали або як найсхідніший форпост
католицького Заходу, або ж як найзахідніший — православного Сходу.

Розташовану в східних передгір’ях Карпат, у верхів’ях важливих річок
Дністра й Пруту, що впадають у Чорне море, Галичину спочатку заселяли
племена дулібів, тиверців та білих хорватів. На сході вона широким
кордоном межувала з розлогими й лісистими рівнинами Волині, також
заселеної дулібами та білими хорватами. На схід від Волині лежало
Київське князівство. Якщо Галичина на своїх західних та північних
кордонах мусила боротися з агресивними мадярами та поляками, то єдиними
чужоземними сусідами Волині були литовські племена на півночі. Обидва
князівства мали вдале розташування, недосяжне для кочових нападників зі
степу. Волинь і особливо Галичина були густо заселеними, а їхні міста
стояли на стратегічно важливих торгових шляхах із Заходу. Крім того, у
Галичині містилися великі родовища солі — товару, від якого залежала вся
Русь.

У 980—990 рр. Володимир Великий відвоював у поляків Галичину й Волинь і
приєднав їх до своїх володінь. На Волині він заснував місто Володимир,
що згодом стало величною столицею цих земель. У Галичині політичний
центр князівства перемістився з Перемишля до міста Галича біля
карпатських соляних копалень. Київським князям удалося закріпити ці
землі за своїм наступником, оскільки вони належали до їхніх особистих
володінь. Тому першими в Галичині правили Ростиславичі, нащадки онука
Ярослава Мудрого. Тим часом на Волині до влади прийшли Мстиславичі, що
вели свій рід від Володимира Мономаха.

Часто об’єднувані для зручності в історичних дослідженнях Галичина і
Волинь у XII—XIII ст. були цілком різними князівствами. Чи не найбільш
вражаюча відмінність між ними — у природі верхівки кожного князівства.
Галицькі бояри були найбільш свавільними, багатими й могутніми на всіх
руських землях. Вплив цієї аристократії був настільки всепроникним, що
Галичину часто вважають ідеальним зразком олігархічного правління на
Русі, який поряд із республіканським Новгородом та абсолютистськими
Володимиром і Москвою являв собою третій різновид політичного устрою
Київської держави. На думку радянських учених, винятково велика влада
галицьких бояр значною мірою пояснюється Їхнім походженням. На відміну
від бояр в інших князівствах, де вони здебільшого походили з княжої
дружини, галицька аристократія, очевидно, розвинулася насамперед із
місцевої племінної знаті. І свої маєтки вона дістала не від князя, як це
водилося, а узурпувавши общинні землі. Прийшовши сюди, перші Рюриковичі
наштовхнулися на аристократію, що вже добре вкорінилася й була готова
обстоювати власні інтереси.

Інші історики вказують на те, що завдяки відносно стабільному правлінню
Ростиславичів протягом чотирьох поколінь бояри мали досить часу й
можливостей, щоб стати на ноги. Крім того, багато з них торгували сіллю,
що забезпечувало добрі прибутки і зміцнювало їхнє й без того стабільне
економічне становище. Внаслідок цього найбагатші бояри могли дозволити
собі утримувати власні бойові дружини з дрібніших феодалів. Нарешті,
через віддаленість Галичини від Києва великому князеві важко було
втручатися в місцеві події, тоді як сусідство з Польщею та Угорщиною не
лише давало зразок панування аристократії, але й можливість звертатися
до чужинців по допомогу проти князів.

Зате бояри Волинського князівства на відміну від галицьких були вилиті
на більш традиційний штиб. Більшість із них прийшли в ці землі у складі
дружин своїх князів, що часто призначалися чи знімалися за волею Києва,
який завдяки незначній віддаленості справляв більший політичний вплив на
це князівство, ніж на Галицьке. Бояри ці отримували земельні володіння
за службу князеві. Волинська знать залежала від княжої щедрості й тому
виявляла йому відносно більшу відданість і підтримку. Власне, з цієї
причини об’єднати обидва князівства змогли саме волинські князі, а не
галицькі.

Попри такий поділ обидва князівства продовжували існувати як одне ціле
під зверхністю старшого й діяльнішого князя Данила. У внутрішній
політиці Данило, як і його батько, для противаги боярам прагнув
забезпечити собі підтримку серед селян та міщанства. Він укріпив багато
існуючих міст, а також заснував нові, в тому числі в 1256 р. Львів,
названий так на честь його сина Лева. Для заселення нових міських
осередків Данило запросив ремісників та купців із Німеччини, Польщі, а
також із Русі. Багатонаціональний характер галицьких міст, що аж до XX
ст. залишався їхньою типовою рисою, посилювався великими вірменськими та
єврейськими общинами, що із занепадом Києва прийшли на захід. Для
захисту смердів від сваволі бояр по селах призначалися спеціальні
урядники, формувалися військові загони із селян.

Протягом 100 років після смерті Данила на Волині та Галичині не
відбулося особливо помітних змін. Установлений князями Данилом і
Васильком стереотип правління — з енергійним і діяльним князем у
Галичині й пасивнішим на Волині—до певної міри наслідувався їхніми
синами, відповідно Левом (1264—1301) та Володимиром (1270—1289).
Честолюбний і невгамовний Лев був постійно втягнутий у політичні
конфлікти. Коли в Угорщині помер останній із династії Арпадів, він
захопив Закарпатську Русь, заклавши підвалини для майбутніх претензій
України на західні схили Карпат. Активно діяв Лев у Польщі, що поринула
в міжусобні війни; він навіть домагався польського трону в Кракові.
Незважаючи на агресивну політику Лева, наприкінці XIII — на початку XIV
ст. Галичина й Волинь переживали період відносного спокою, оскільки їхні
західні сусіди були тимчасово ослаблені.

Князь Володимир Волинський виявився протилежністю свого галицького
кузена, й у взаєминах між ними нерідко виникала напруженість. Не бажаючи
брати участь у війнах і дипломатичній діяльності, він зосередився на
таких мирних справах, як будівництво міст, замків та церков. За
Галицько-Волинським літописом, він був «великим книжником і філософом» і
проводив найбільше часу за читанням і переписуванням книжок та
рукописів. Смерть Володимира у 1289 р. засмутила не лише його підданих,
а й сучасних істориків, бо, очевидно, з нею був пов’язаний раптовий
кінець Галицько-Волинського літопису того ж таки року. Внаслідок цього
лишилася велика прогалина в історії західних князівств, що охоплює
проміжок від 1289 до 1340 р. Все, що нині відомо про події в Галичині й
на Волині в останній період їхнього незалежного існування, зводиться до
кількох випадкових історичних фрагментів.

Після смерті Лева в Галичині й на Волині князював його син Юрій.
Напевне, він був добрим правителем, оскільки деякі літописи зазначають,
що під час його мирного правління ці землі «цвіли в багатстві й славі».
Солідність становища князя Лева давала йому підставу користуватися
титулом «король Русі». Ще переконливіше свідчить про його авторитет
подія, що сталася у 1303 р. Невдоволений рішенням митрополита київського
перенести свою резиденцію до Володимира на північному сході, Юрій
отримує згоду Константинополя на заснування в Галичині окремої
митрополії.

Двома останніми представниками династії Романовичів були сини Юрія
Андрій і Лев, котрі разом правили в Галицько-Волинському князівстві.
Занепокоєні зростанням могутності Литви, вони вступили в союз із
лицарями Тевтонського ордену. Відносно монголо-татар князі проводили
незалежну, навіть ворожу політику; існують також підстави вважати, що
вони загинули в боротьбі з монголо-татарами.

Коли в 1323 р. помер останній князь місцевої династії, знать обох
князівств обрала на стіл польського кузена Романовичів — Болеслава
Мазовецького. Змінивши ім’я на Юрій і прийнявши православ’я, новий
правитель узявся за продовження політики попередників. Попри своє
польське походження він відвойовував землі, раніше захоплені поляками, а
також відновив союз із тевтонцями проти литовців. У внутрішній політиці
Юрій-Болеслав продовжував підтримувати міста й намагався розширити свою
владу. Такий курс, імовірно, призвів до сутички з боярами, які й отруїли
його у 1340 р. нібито за намагання ввести католицизм і потурання
чужоземцям. Так власна знать позбавила Галичину й Волинь останнього
князя. З тих пір західні українці потрапили під владу чужоземних
правителів.

Протягом ста років після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство
слугувало опорою української державності. У цій ролі обидва князівства
перейняли велику частку київської спадщини й водночас запобігали
захопленню західноукраїнських земель Польщею.

У Київській державі соціально-економічні процеси були аналогічні
загальноєвропейським. Певна економічна й політична незалежність
мешканців міст (ремісників, купців) та великих землевласників (бояр,
церкви) не сприяли монополізації влади князем і перешкоджали виникненню
деспотичного режиму. Татаро-монгольське нашестя 1237-1240 pp. перервало
зв’язки північносхідних земель Русі з Європою. Середнє Подніпров’я,
Волинь, Галичина, Полоцьке князівство, Псковсько-новгородська ‘ земля
продовжують розвиватися як периферійно-європейські державні утворення.
Безпосереднім нащадком і спадкоємцем Київської Русі було
Галицьке-Волинське (королівство) (Грушевський, 1991). Тут її традиції
розвивалися ще протягом століття після татарської навали, а зв’язок з
Європою був ще тіснішим. Данило Галицький встановлює міцні зв’язки з
Польщею та Угорщиною, робить усе можливе, щоб організувати хрестовий
похід європейського лицарства проти татар. З цією метою була укладена
угода з папою римським, а князь прийняв титул короля. Як і більшість
королів країн Європи, Данило Галицький бореться з феодальною вольницею,
спираючись на економічний, політичний та військовий потенціал міст. Саме
з цією метою він будує нові міста, зокрема Львів. Тут поширюється
латина, якою написані грамоти останніх галицьких князів (Грушевський,
1992, с.483 – 485). Український народ втратив державність у середині XIV
ст., коли Галичину захопила Польща, а Волинь –Литва. Остання поступово
приєднує інші українські землі, зокрема Середнє Подніпров’я з Києвом.
Відбулось це “без ґвалту і крику”, бо Литва “старини не рушила, а новини
не вводила”. Незважаючи на бездержавність та національне гноблення, що
особливо посилювалося після злиття Литви з Польщею 1569 р., Україна з
XIV по XVII ст.ст. продовжувала розвиток у лоні європейської
цивілізації. Адже і Литва, і Польща були європейськими країнами. У XVI –
XVIII ст.ст. стрижнем українського етносу стало козацтво. В Європі
українців називали “козацькою нацією”, а Україну “країною козаків”.
Козацтво – це своєрідний прояв традицій європейського лицарства в
Україні, яке відіграло провідну роль на середньовічному етапі розвитку
європейської цивілізації. Лицарство – суттєвий елемент, що відрізняє
середньовічний Захід від східних деспотій. Вільне козацьке
землеволодіння в Україні мало певну специфіку, пов’язану із суспільним
станом козаків як збройної сили, і значною мірою було спрямоване на
товарне виробництво зерна для Європи. Розвиток міст і зростання
населення на Заході підняли попит на хліб, що стимулювало козацьку
колонізацію лісостепової та степової смуг Східної Європи. Оптова
торгівля (чумакування) в Україні XVII – XVIII ст.ст. свідчить про
розвиток тут ринкової економіки, зародження буржуазних відносин, тобто
про початок формування господарства європейського типу.

Використана література:

О.Субтельний “Історія України”. – К., 1996.

М.Грушевський “Нарис історії України”. – К., 1994.

І.Дорошенко “Історія України”. – К., 1992.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020